КОРОТКИЙ РОЗДУМ ПРО РІЧПОСПОЛИТЬСЬКУ ІДЕНТИЧНІСТЬ
СПІЛЬНА СПАДЩИНА
Польща і Русь-Україна близько чотирьох століть співіснували в межах одного державного організму — Речі Посполитої. Ці зв’язки поглибилися після укладення у 1569 році Люблінської унії, внаслідок якої землі, що пізніше увійшли до складу української держави, опинилися в кордонах Польського королівства. Попри всі свої недоліки, Річ Посполита Двох (а на практиці — Трьох) Народів була, принаймні для своєї численної шляхетської верстви, державою правовою і демократичною. Маґдебурзьке право, що регулювало функціонування міст, поширювало певні права — зокрема самоврядування та міське судочинство — також і на міщанську верству. Прикмети цього співіснування й донині можна побачити в народів, які є наступниками Речі Посполитої: йдеться про прихильність до свободи і демократії, прагнення до верховенства права, почуття індивідуальної гідності. Саме це відрізняє ці народи від тоталітарної за своєю природою Росії, кордони якої сягають приблизно туди, де закінчуються території давньої Речі Посполитої.
ВІДОКРЕМЛЕННЯ
У процесі формування модерних націй відбувся їхній відхід від спільної спадщини Речі Посполитої та посилення чинників окремішності. Теоретики національного відродження визначали свої нації та формували національні наративи шляхом протиставлення наративам сусідів. Наприклад, в Україні стало популярним переконання, яке веде початок від класика української історії Михайла Грушевського (а радянська пропаганда його згодом іще посилила) — нібито справжні українці походять виключно від простолюду, а шляхта є чимось для українського народу чужорідним: це або «польські пани», або московити. Багатоетнічне населення міст теж розглядалося як «підозріле».
З іншого боку, поляки схильні привласнювати собі всю спадщину Речі Посполитої й ігнорувати роль інших етнокультурних груп, які творили спільну державу, тобто ставити знак рівності між Річчю Посполитою та Польщею. Поняття «Креси» найчастіше протиставляє саме польську культуру місцевим традиціям і підкреслено дистанціюється від місцевого контексту.
ВИТОКИ ІНКЛЮЗИВНОСТІ ТА ЇЇ ВИКЛИКИ
Формування окремішності двох народів, які частково проживали на одній території, неминуче спричинялося до суперництва. Складне для поляків та українців ХХ століття породило війну за Галичину у 1918-19 рр.; дискримінація та репресії в міжвоєнний період посилювали ворожнечу, яка досягла своєї кульмінації під час кривавого конфлікту на Волині та інших спільно заселених українцями та поляками землях.
Після Другої світової війни обидва народи опинилися у цілком новій ситуації. З одного боку, волею Сталіна вони тепер були розділені, тож з’явився шанс на втихомирення розбурханих емоцій. З іншого боку, осередок паризької «Культури» під керівництвом Єжи Ґедройця розпочав послідовну працю над побудовою нових відносин зі східними сусідами Польщі. Це Ґедройць допоміг полякам розпрощатися із загальноприйнятою тоді ще візією Польщі «від моря до моря» і побачити в українцях, білорусах та литовцях незалежних гравців і партнерів. До речі, його українським візаві був Богдан Осадчук, визначний діаспорний публіцист. Саме завдяки такій настанові Польща стала першою державою, уряд якої визнав Незалежність України у 1991 році.
Водночас слід віддати належне творцям культури, які плекали те, що об’єднує поляків та українців, — починаючи з так званої української школи польських поетів-романтиків ХІХ століття (до якої зараховують Антонія Мальчевського, Северина Ґощинського, Тимка Падуру, Міхала Ґрабовського, Богдана Залеського, а почасти й уродженця Кременця Юліуша Словацького) і закінчуючи авторами ХХ століття, як-от Станіслав Вінценз та Зиґмунт Румель. Останній, на жаль, став жертвою вбивчої міжетнічної ворожнечі, що підкреслює трагічний характер цих подій і всього його життя.
Повномасштабний напад Росії на Україну 2022 року викликав у більшості поляків безпрецедентний відгук солідарності. Однак російська пропаганда не дармує; робить свою справу також і загальна втома від нестандартної ситуації. У польському інтернеті поширюються рашистські наративи; спершу в соцмережах, а згодом і в реалі почала з’являтися неприязнь до українців, навіть агресія. На жаль, ці настрої використовують політики й політикани. Лишається сподіватися, що з часом маятник повернеться у більш збалансоване положення — адже прибічники співпраці з Україною теж не опускають рук.
В Україні інклюзивний підхід до спільної історії здобув в останні десятиліття визнання відомих істориків, таких як Ярослав Грицак, Наталія Яковенко, Наталія Старченко, Віталій Михайловський. Здається, цей підхід увійшов до мейнстриму і впливає на суспільну думку, хоча часто піддається критиці. Критика лунає зокрема й останнім часом, коли — у відповідь на антиукраїнські тенденції в польській політиці — в Україні також стали пробуджуватися неприхильні до Польщі настрої.
ІНКЛЮЗИВНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
На тлі вищеописаних явищ в обох державах виріс специфічний і раритетний різновид ідентичності: річпосполитський. Річпосполитянин є патріотом щонайменше двох сучасних націй, які сформувалися на території колишньої Речі Посполитої. Він розуміє історичну необхідність відокремлення націй, шанує їхню автономію і рівність; проте конфлікти між ними розглядає як внутрішні і працює задля полюбовного їх вирішення. Криваві протистояння минулого він сприймає як громадянські війни: адже підхід типу «ми — ми» сприяє злагоді краще, ніж «ми — ви», який спонукає до непродуктивного «змагання в кількості жертв». Річпосполитянин пишається не тільки надбаннями Речі Посполитої, а й здобутками народів — її спадкоємців. Він почувається наче вдома у Варшаві, Києві й Вільнюсі та прагне до цього списку долучити Мінськ.
ТРОХИ ОСОБИСТОГО: МІЙ ШЛЯХ
Моя мама Ірена родом з підваршавського села, а предки з батькового боку належали до «кресової» інтелігенції, польськомовної і римо-католицької, хоча моє родове прізвище — Тишко — навряд чи може вважатися польським. Прадід з боку бабусі — Вацлав — народився поблизу Деражні, що на Поділлі; бабуся Анна — в селі під назвою Чернігівка, хоч мені досі не вдалося встановити, про яку саме з кількох Чернігівок ідеться. Дід Віктор був народжений у Смоленську, в шляхетській родині, яка раніше століттями проживала на околицях білоруського Могильова. Одружилися дід з бабусею в Миколаєві, де він працював на заводі «Темвод». На зламі 1910-1920-х років, під час громадянської війни, мої предки перебралися до Польщі.
Я отримав суто польське виховання, проте мої старші родичі часто розповідали мені про Україну. Від сестри дідуся Віктора, бабці Зосі, я дізнався про громадянську війну і Нестора Махна, якого вона обожнювала (либонь, мала в собі анархістську жилку). Зацікавившись, я вибрався до Інституту історії й читав там «радянську» історію України, намагаючись угледіти там щось між рядків. Мав я також доступ і до «Культури» Ґедройця, що сформувало моє розуміння польсько-українських відносин. Тоді, ще в середній школі, я вирішив, що вивчу колись українську мову, яка здавалася мені дуже привабливою.
Цю мрію я здійснив на початку ХХІ століття, й відтоді говорити українською приносить мені велике задоволення. Ця мова резонує в моєму серці. Водночас я відчуваю, що маю своєрідний борг перед Україною, — наче мені належить завершити незавершену справу моїх предків. Цей борг я сплачую, проводячи навчання з арбористики в Україні та жертвуючи на дрони для українського війська.
Сьогодні Україна — це фронтир, простір, на якому виникають нові якості. Виростає нова, дуже цікава культура. Україна захоплює!
Я на власному досвіді переконався, що можна бути стовідсотковим поляком — і водночас почуватися трохи українцем. Річпосполитська ідентичність дає рамки для синтезу обох спадщин, а надто — їхньої спільної частини. Хіба може та ж таки українська школа польських романтиків бути відірваною від свого підґрунтя? До речі, один з поетів цієї школи — згаданий вище Богдан Залеський — є моїм далеким родичем за однією з ліній. А ще мене надихає В’ячеслав Липинський — український поляк, який вирішив бути українцем і залишив важливий слід в українській історико-політичній думці.
ПІДСУМКИ
Відповідаючи на поставлене в заголовку питання: так, можна бути водночас патріотом і Польщі, і України. Авжеж, такий різновид патріотизму знайде розуміння не в усіх, зокрема не сприймуть його ті, хто бачить світ чорно-білим. Однак тим, хто бачить світ у розмаїтті барв, серед яких знайдеться місце і біло-червоним, і синьо-жовтим, саме річпосполитська оптика, можливо, дозволить глибше розуміти минуле і ефективніше працювати заради кращого майбутнього.
Так, річпосполитська свідомість вимагає широких знань і особливого емоційного налаштування. Проте вона може гуртувати лідерів думок в елітарний клуб, який лобіюватиме кращі відносини між державами та суспільствами.
Редагування тексту: Люцина ХВОРОСТ