Wbrew rozpowszechnionemu w Polsce przekonaniu, czerwono-czarny sztandar nie był szeroko stosowany przez UPA. Są relacje wskazujące na sporadyczne wykorzystanie tych kolorów podczas antypolskich akcji, najczęściej pod postacią opasek, wstążeczek, czy ulotek. Heraldyk Andrij Hreczyło cytuje jednak wypowiedzi weteranów-dowódców UPA, którzy nie widzieli takiej flagi w akcji. Niewątpliwie powszechnie były wówczas wykorzystywane barwy państwowe – niebiesko-żółte. Czerwono-czarna flaga rozpowszechniła się wśród ukraińskich środowisk patriotycznych na emigracji dopiero po wojnie.
Wprawdzie na zjeździe w Krakowie w roku 1941 OUN przyjął czerwony i czarny jako kolory organizacji, ale nie zdążył określić, jak ma wyglądać sztandar, ani tym bardziej wprowadzić go do szerokiego użytku. Natomiast już od czasów międzywojennych barw tych używało towarzystwo sportowe „Ukraina”. Bo trzeba zaznaczyć, że tytułowe zestawienie kolorów było od dawna popularne na całym świecie. Między innymi korzystali z niego włoscy rewolucjoniści w XIX wieku, obie strony wojny domowej w Hiszpanii w latach trzydziestych, a po wojnie m.in. Angola, a także Antifa, zrzeszająca lewackie bojówki. Czerwono-czarne są barwy polskich saperów, widuje się je także na skautowych chustach, zarówno polskiego harcerstwa, jak i ukraińskiego Płasta. Autor tekstu, jako harcerz, nosił kolejno chusty: czerwoną z czarnym obszyciem (153 Warszawska Drużyna Harcerska i Zuchowa), czarną z czerwonym obszyciem (105 WDH) i na koniec, jakby tego było mało, niebiesko-żółtą (54 WDH).
Na początku lat 1960-ch poeta Dmytro Pawłyczko napisał tekst popularnej piosenki „Dwa kolory” – oczywiście chodziło o czerwony i czarny, kolory haftu na koszuli (wyszywance), symbolizujące odpowiednio miłość i smutek. Wprawdzie autor musiał się tłumaczyć władzom, jednak w końcu cenzura nie zablokowała rozpowszechnienia utworu. Czerwono-czarny sztandar wówczas bowiem jedynie luźno kojarzył się z ukraińskim ruchem niepodległościowym, nabrał dopiero popularności pod koniec lat 1980-ch. Protestujący przeciwko reżimowi komunistycznemu korzystali z niego jako symbolu protestu, bo na niebiesko-żółtą flagę był wówczas ban. Obecnie dwa kolory symbolizują walkę Ukrainy o niepodległość (czerwony – przelana krew, czarny – ukraińska ziemia, w którą ona wsiąkła) i na dobre weszły do rytualnych tradycji tego kraju. Czerwono-czornyj prapor, obok synio-żowtego, towarzyszy pogrzebom poległych i powiewa nad ich grobami. Popularny mem pokazuje jak skrwawiona niebiesko-żółta naszywka nabiera czerwono-czarnego koloru. Chodzi oczywiście o walkę z moskowitami, nie o mordowanie Polaków.
W Polsce omawiane barwy przez długi czas po II wojnie światowej nie budziły negatywnych emocji, o czym świadczy na przykład nazwa zespołu muzycznego z lat 1960-ch „Czerwono-Czarni”. Dopiero w wolnym kraju, na fali odzyskiwania historii, zaczęto wstecznie przypisywać szerokie użycie czerwono-czarnego proporca Ukraińskiej Powstańczej Armii. Ta atrybucja okazała się tak silna, że obecnie nie można w Polsce go pokazać bez wywołania antyukraińskiej histerii. Odwiedzający Ukrainę polscy politycy nie bywają na cmentarzach wojskowych, żeby przypadkiem ktoś ich nie sfotografował na tle tych znienawidzonych barw.
Podsumowując: wprawdzie czerwono-czarna symbolika pojawiała się okazyjnie w kontekście ukraińskich napadów na polskie wioski, ale jest ona na tyle wieloznaczna, że pomysły w rodzaju „zakazu banderowskiej symboliki” brzmią absurdalnie (powieści Stendhala „Czerwone i czarne” też zabronimy?). Tym bardziej, że obecnie wyraża ona szacunek dla poległych za wolną Ukrainę w wojnie z moskwą oraz wolę wytrwania w tej walce. Nierzadkie wśród Polaków dostrzeganie w czerwono-czarnych barwach treści antypolskich przeszkadza we wzajemnych stosunkach i stoi na drodze realnego uporządkowania spojrzenia na historię. Zamiast dochodzić do ładu co do spornych faktów historycznych, kłócimy się o symbole, które i tak dla każdej ze stron mają inne znaczenie (jak i postać Bandery oraz tzw. banderyzm – patrz inne wpisy autora). No i oczywiście temat jest rozgrywany po mistrzowsku przez moskali.
ЧИ НА ЦЬОМУ ПРАПОРІ – КРОВ ПОЛЯКІВ?
ЧИ РАДШЕ ЇХНЯ НАВ’ЯЗЛИВА ФОБІЯ?
Всупереч поширеній в Польщі думці, червоно-чорний прапор не був широко використовуваний вояками УПА. Є свідчення, що вказують на лише спорадичне використання цих кольорів в антипольських акціях, найчастіше на пов’язках, стрічках або листівках. Утім, геральдист Андрій Гречило цитує слова ветеранів-командирів УПА, які не бачили такого прапора в дії. Безсумнівно, тоді широко використовувалися державні кольори – синьо-жовті. Червоно-чорний прапор поширився серед українських патріотичних кіл в еміграції лише після війни.
Хоча на з’їзді в Кракові у 1941 році ОУН схвалила червоний і чорний як кольори організації, але не встигла визначити, який саме вигляд повинен мати прапор, а тим паче ввести його до широкого вжитку. Натомість іще в міжвоєнні часи ці барви використовувало спортивне товариство «Україна». Слід зазначити, що згадана комбінація кольорів уже давно була популярною в усьому світі. Серед іншого, її використовували італійські революціонери в XIX столітті, обидві сторони громадянської війни в Іспанії в 1930-х роках, а після війни зокрема Ангола, а також Antifa – організація, що об’єднує лівацькі бойові загони. Червоно-чорні барви – це барви польських саперів; також їх можна побачити на скаутських хустках – як польських скаутів (гарцерів), так і українського Пласту. Автор тексту, коли був гарцером, носив по черзі хустки: червону з чорною облямівкою (153 Варшавська гарцерська команда), чорну з червоною облямівкою (105 ВГК), а наостанок – на додачу – синьо-жовту (54 ВГК).
На початку 1960-х років поет Дмитро Павличко написав текст популярної пісні «Два кольори»: звичайно ж, ішлося про червоний і чорний, кольори вишивки на сорочці-вишиванці, що символізували відповідно любов і журбу. Хоча авторові й довелося виправдовуватися перед владою – цензура все ж таки не заблокувала твору. Червоно-чорний прапор тоді лише віддалено асоціювався з українським незалежницьким рухом, а популярності набув лише наприкінці 1980-х років. Протестувальники проти комуністичного режиму використовували його як символ протесту, оскільки синьо-жовтий прапор був на той час заборонений.
Нині ці два кольори символізують боротьбу України за незалежність (червоний – пролита кров, чорний – українська земля, яка цю кров увібрала) і є частиною ритуальних традицій країни. Червоно-чорний прапор, поряд із синьо-жовтим, супроводжує похорони загиблих і майорить над їхніми могилами. Популярний мем показує, як синьо-жовта нашивка, сплямившись кров’ю, набуває червоно-чорного кольору. Йдеться, звичайно, про боротьбу з московитами, а не про вбивства поляків.
У Польщі ці кольори протягом тривалого часу після Другої світової війни не викликали негативних емоцій, про що свідчить, наприклад, назва музичного гурту 60-х років «Czerwono-Czarni» («Червоно-Чорні»). Вже після відродження вільної Польщі, на хвилі відновлення історичної памʼяті, почали ретроспективно приписувати широке використання червоно-чорного прапора Українській Повстанській Армії. Ця атрибуція виявилася настільки сильною, що нині в Польщі його неможливо показати, не викликавши антиукраїнської істерії. Польські політики, перебуваючи з візитами в Україні, не відвідують військових кладовищ, щоб випадково хтось не сфотографував їх на тлі цих ненависних кольорів.
ПІДСУМУЙМО: хоча червоно-чорна символіка й з’являлася зрідка в контексті українських нападів на польські села, вона є настільки багатозначною, що ідеї на кшталт «заборони бандерівської символіки» звучать абсурдно (роман Стендаля «Червоне і чорне» також заборонимо?). Тим паче що нині вона означає повагу до полеглих за вільну Україну у війні з москвою та волю до продовження цієї боротьби. Той факт, що поляки нерідко вбачають у червоно-чорних кольорах антипольський зміст, заважає взаємним відносинам і стоїть на перешкоді реальному впорядкуванню поглядів на історію. Замість того щоб домовитися щодо спірних історичних фактів, ми сперечаємося про символи, які для кожної зі сторін мають різне значення (як і постать Бандери, і так званий бандеризм – див. попередні дописи автора). І, звичайно, ця тема майстерно розігрується москалями.
Автор вдячний Andriy Greczylo за консультації та Lucyna Khvorost за деякі ідеї та редагування.