[polska wersja niżej]
Поляків і українців розділяють міфи та стереотипи про спільну історію. Як поляк, я почав їх розбирати з польського боку, чим заслужив у деяких читачів репутацію «бандерівця», «зрадника», «того, хто релятивізує злочини УПА», а в найм’якшій версії – «українця» (остання «образа», втім, ганьби не приносить). Тепер настав час заробити репутацію серед моїх українських читачів. Я не політик, тож не зобов’язаний дотримуватися політкоректності; я також не історик, тож не мушу бути об’єктивним (якщо об’єктивні історики взагалі існують). Тому напишу від себе особисто.
Я живу в селі Незґода, що у Нижній Сілезії, заселеному в 40-х роках ХХ століття переважно сім’ями з сіл Гутисько та Мідяки, що розташовувалися на південь від Львова. 12 квітня 1944 року обидва населені пункти атакував загін Української повстанської армії в супроводі українців з навколишніх сіл. Було вбито, подекуди з особливою жорстокістю, понад 100 поляків, здебільшого чоловіків. У пам’яті родин цей злочин, як і кожен подібний, залишив незгладний слід. Залишив біль, про який ідеться в заголовку і який позначився на долі багатьох польських родин (Волинь я розумію тут символічно, а не географічно).
Цього болю не вгамують пояснення, що:
– це була помста за напад на розташоване неподалік село Глібовичі, де підрозділ Армії Крайової у ніч з 15 на 16 березня 1944 року убив 60 мирних мешканців – теж у порахунок за попередні злочини українців;
– це була відплата за пацифікації, які здійснювала польська влада у 30-х роках;
– це був реванш за те, що на чверть століття раніше польська армія силою відібрала в українців Галичину, а уряд не дотримав обіцянок про надання їм автономії;
– це напали перевдягнені «совєти» – хоча де-не-де такі бували, але не тут;
– ці вбиті поляки були загарбниками та окупантами – ні, це були селяни, які жили там поколіннями і це була їхня батьківщина.
Не допоможе й запевнення, що УПА – це непохитні борці за незалежність, які найдовше з усіх антисовєтських партизанських загонів воювали проти совєтських військ, – хоча це факт.
І що з цим можна зробити? Найкращий час, щоб з’ясувати це питання, вже минув і був змарнований обома країнами. Причому, на мою думку, Україна несе тут більшу відповідальність, оскільки на її території розташована більшість могил убитих.
Мої пропозиції на початок:
1. Необхідно належним чином поховати і вшанувати пам’ять жертв злочинів 40-х років, усіх без винятку, відповідно до принципу «всі жертви є нашими». На щастя, торік ексгумаційні роботи відновилися. Хоча всіх ми все одно не знайдемо – вже саме послідовне виконання цього християнського і гуманістичного обов’язку допоможе зцілити травми.
2. Історики та археологи мають продовжувати дослідження – для того щоб вивчати факти, цифри та краще їх розуміти, неодмінно підключаючи емпатію, а не для того, щоб когось виправдовувати чи звинувачувати. Треба припинити «конкуренцію за кількістю жертв», суперечки про те, яка сторона постраждала більше, бо це ображає пам’ять померлих і живить наші комплекси. І ще – не наголошуймо так уперто на слові «правда», бо кожен має свою.
Що далі?
Винуватці тих злочинів уже мертві і ми не відповідаємо за їхні рішення, але обираємо своє ставлення до них. Герої обох народів могли також робити й такі вчинки, якими ми сьогодні аж ніяк не пишаємося. З часом, назвавши відповідальних за злочини, ми звільнимо всіх від тягаря двозначності. Зрілі народи спроможні сприймати правду про своїх героїв, але виконати цю роботу кожен народ повинен самотужки.
Українцям і полякам варто вивчати історію з різних джерел, не обмежуючись лише тими публіцистами, які підживлюють національні манії та комплекси. Варто черпати знання також із надійних джерел сусіда, щоб краще цього сусіда розуміти. Усвідомлення того, як сприймаються поляками деякі символи та постаті, пов’язані з УПА і ОУН, допоможе українцям уникати незручних ситуацій. І не дозволяймо себе дурити в цьому питанні московській пропаганді, бо провокації з того боку були, є і будуть.
ОТЖЕ, ПОЧНІМО З ПОШАНИ ДО ПОМЕРЛИХ ТА ЕМПАТІЇ ДО ЖИВИХ – А З РЕШТОЮ ВПОРАЄМОСЬ.
На ілюстрації – листівка, яка погрожує «знищенням» і «спаленням» тим полякам, які протягом чотирьох днів не виїдуть з української землі. Текст датований 2 квітня 1944 року, тож цілком може бути пов’язаний із злочином у Гутиську та Мідяках; у будь-якому разі він відображає обставини цієї події (знайдено в Електронному архіві Українського визвольного руху, в розділі 4.2.6.1. Видання та листівки ОУН (б) – посилання у коментарі).
Автор вдячний Л.Х. за деякі ідеї та редагування.
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
POLSKI BÓL WOŁYNIA – co Ukraińcy powinni o nim wiedzieć
Polaków i Ukraińców dzielą mity i stereotypy na temat wspólnej historii. Jako Polak, zacząłem ich rozpracowanie od strony polskiej, czym zasłużyłem sobie u niektórych czytelników na opinię „banderowca”, „zdrajcy”, „relatywizującego zbrodnie UPA”, a w najłagodniejszej wersji – „Ukraińca” (ta ostatnia „obelga” jednak ujmy nie przynosi). Teraz pora zarobić na reputację u moich ukraińskich czytelników. Nie jestem politykiem i nie obowiązuje mnie polityczna poprawność, nie jestem też historykiem i nie muszę być obiektywny (o ile historycy tacy zawsze są). Napiszę więc osobiście.
Mieszkam w Niezgodzie na Dolnym Śląsku, zasiedlonej w latach czterdziestych XX wieku w większości przez rodziny z wiosek na południe od Lwowa – Huciska i Miedziaków. W dniu 12 kwietnia 1944 roku miejscowości te zostały napadnięte przez oddział Ukraińskiej Powstańczej Armii, któremu towarzyszyli Ukraińcy z okolicznych wiosek. Zamordowano, częściowo w okrutny sposób, ponad 100 Polaków, w większości mężczyzn. W pamięci rodzin ta zbrodnia, jak każda podobna, pozostawiła niezatarty ślad. Pozostawiła ból, o którym w tytule i który jest udziałem wielu polskich rodzin (Wołyń rozumiem tu symbolicznie, nie geograficznie).
Tego bólu nie ukoją wyjaśnienia, że to:
– odpłata za napad na nieodległe Chlebowice, gdzie oddział Armii Krajowej AK w nocy z 15 na 16 marca 1944 roku zamordował 60 Ukraińców, w odwecie za uprzednie zbrodnie ukraińskie,
– zemsta za polskie represje wobec Ukraińców w latach 30-ch,
– rewanż za odebranie przed Polskę wschodniej Galicji Ukraińcom w 1919 roku i późniejsze niedotrzymanie obietnic autonomii,
– sowieccy przebierańcy – gdzieniegdzie bywali i tacy, lecz nie tu,
– że ci zabici Polacy to najeźdźcy i okupanci – bo to przecież byli chłopi mieszkający tam od pokoleń i to była ich ojcowizna.
Fakt, że wśród członków UPA byli żołnierze niezłomni walczący z Sowietami najdłużej z wszystkich antysowieckich partyzantek, nikogo z potomków ofiar Huciska i Miedziaków też nie pocieszy.
Czy coś z tym można zrobić? Najlepszy na to czas już minął i został zmarnowany przez oba kraje. Przy czym – moim zdaniem – na Ukrainie spoczywa większa odpowiedzialność, bo na jej terytorium znajduje się większość grobów pomordowanych.
Moje postulaty na początek:
1. Należy właściwie pochować i upamiętnić ofiary zbrodni lat czterdziestych, zgodnie z zasadą, że „wszystkie ofiary są nasze”. Szczęśliwie, ekshumacje znów ruszyły w zeszłym roku. Choć i tak wszystkich nie odnajdziemy, samo konsekwentne realizowanie tego chrześcijańskiego i humanistycznego obowiązku posłuży zaleczeniu traum.
2. Historycy i archeologowie powinni kontynuować badania, aby empatycznie poznawać fakty, liczby i lepiej je zrozumieć, a nie po to, by kogoś usprawiedliwiać albo oskarżać. Trzeba zaprzestać licytowania się na liczbę ofiar, na to, która strona bardziej ucierpiała, bo to uwłacza pamięci zmarłych i syci nasze kompleksy. I jeszcze – uporczywe mówienie o prawdzie nie pomaga, bo każdy ma własną.
Co dalej?
Sprawcy tamtych zbrodni i tak już nie żyją i my nie odpowiadamy za ich wybory, ale wybieramy naszą wobec nich postawę. Bohaterowie obu narodów mogli popełniać także takie czyny, z których nie bylibyśmy dumni. Z czasem, nazwanie odpowiedzialnych za zbrodnie uwolni nas wszystkich od brzemienia dwuznaczności. Dojrzałe narody potrafią zmierzyć się z prawdą o swoich bohaterach, muszą jednak tę pracę wykonać same.
Niech Ukraińcy i Polacy poznają historię z różnych źródeł, nie ograniczając się do publicystów, którzy schlebiają narodowym maniom i kompleksom. Niech czerpią wiedzę także z wiarygodnych źródeł u sąsiada, żeby lepiej go zrozumieć. Jeśli Ukraińcy będą świadomi tego, jak Polakom kojarzą się niektóre symbole i postacie związane z UPA i OUN, pomoże to uniknąć niezręcznych sytuacji. I nie dajmy się rozgrywać w tym temacie moskiewskiej propagandzie, bo prowokacje z tamtej strony były, są i będą.
ZACZNIJMY OD SZACUNKU DLA ZMARŁYCH I EMPATII DLA ŻYWYCH, A Z RESZTĄ DAMY SOBIE RADĘ.
Ilustracja przedstawia ulotkę grożącą „zniszczeniem” i „spaleniem” tym Polakom, którzy w ciągu czterech dni się nie wyniosą z ukraińskiej ziemi. Tekst datowany jest 2 kwietnia 1944 roku – może więc mieć on związek ze zbrodnią w Hucisku i Miedziakach, w każdym razie wyraża okoliczności tego wydarzenia (znalezione w Elektronicznym Archiwum Ukraińskiego Ruchu Wyzwoleńczego w dziale 4.2.6.1. Wydawnictwa i ulotki OUN (b)