BANDEROWCY – podobnie, jak sam Bandera, słowo to ma kilka wersji znaczeniowych, uwarunkowanych historycznie i psychologicznie:
1. Termin ukraiński w pierwszym, wąskim znaczeniu narodził się w roku 1940, kiedy to pod przewodem Stepana Bandery doszło do rozłamu w Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów na, właśnie, „banderowców” i „melnykowców” (od Andrija Melnyka, lidera tej drugiej frakcji). Początkowo oznaczał on tyle i tylko tyle – członków ugrupowania politycznego. Wydaje się, że miał on wówczas ograniczone użycie wśród Ukraińców. Z czasem, nie bez wpływu sowieckiej propagandy, zaczął się rozpowszechniać jako oznaczenie niechętnych Sowietom Ukraińców, zwłaszcza zachodnich obwodach kraju, bądź po prostu patriotów mówiących po ukraińsku. W znacznym stopniu rozpowszechnienie tego terminu zawdzięczamy propagandzie sowieckiej (patrz niżej), na zasadzie: jeśli nazywacie patriotów banderowcami, to my też nimi chcemy być.
2. Wersja sowiecka – w ramach demonizowania postaci Stepana Bandery, propaganda sowiecka demonizowała także jego zwolenników, a nawet szerzej. Przeciwników władzy radzieckiej w Ukrainie – obojętne czy należących do OUN-B – oznaczała ona terminem „banderowcy”. Taki zabieg propagandowy ma w Rosji długą tradycję: od XVIII wieku przeciwników moskiewskiej zwierzchności nad Ukrainą nazywano „mazepowcami” (od Iwana Mazepy, który wojował z carem Piotrem), a w okresie międzywojennym – „petlurowcami” (od Symona Petlury, który wojował z bolszewikami). W XXI wieku pojęcie to przeżywa w Rosji renesans: „banderowcy rządzący w Kijowie prześladowali pokój miłujących rosyjskojęzycznych mieszkańców Krymu i Donbasu, spiskują z Zachodem i zmuszają pokój miłującą Federację Rosyjską do inwazji na Ukrainę”.
3. Wersja polska – termin ten pojawia się we wspomnieniach Polaków, którzy podczas II Wojny Światowej ucierpieli od prześladowań przez Ukraińców, przy czym nie jest dla mnie jasne na ile powszechnie był stosowany w latach 1943-44. Z czasem mianem „banderowców” zaczęto nazywać wszelkich Ukraińców zaangażowanych w zabójstwa Polaków. Nie ulega wątpliwości, że termin ten nabrał popularności dzięki antyukraińskiej propagandzie poprzedzającej i towarzyszącej akcji „Wisła”. Z biegiem lat zbitka „banderowskie bandy” przyjęła się szerzej i był rozpowszechniana i wzmacniana przez propagandę PRL, zwłaszcza takich autorów jak Jan Gerhard i Edward Prus. W tamtych czasach władze ciągle przypominały Polakom, jak straszni byli zarówno Niemcy, jak i Ukraińcy, i że tylko ZSSR jest w stanie przed nimi Polaków obronić.
Przypisywana banderowcom ideologia to oczywiście „BANDERYZM”, a jej rozpowszechnianie, czy wprowadzanie w życie, to „BANDERYZACJA”. Chociaż te słowa opisują zjawiska dotyczące niby to Ukrainy, ale wydaje się, że najczęściej je słychać w Polsce. Co więc one znaczą we współczesnej nadwiślańskiej mowie? Podobnie, jak to było z nazwiskiem Bandery, także pochodne terminy w Polsce i w Ukrainie rozjechały się znaczeniowo. Podczas, gdy dla znacznej części Ukraińców „banderowiec” oznacza bojownika o wolność, który walczy z Rosją, dla wielu Polaków, 80 lat po wojnie, przywodzi na pamięć jedynie żądnego polskiej krwi mordercę, kolaborującego z niemieckim okupantem. Przy okazji przypisuje mu się cudze grzechy, jak na przykład zbrodnie popełnione podczas tłumienia Powstania Warszawskiego przez Rosjan na służbie niemieckiej.
BANDERYZM to ma być ideologia Bandery, banderowców i „banderowskich band” – paradoksalnie – wyznawana najgoręcej przez niektórych polskich nacjonalistów, najczęściej z kręgu partii z konfederacją w nazwie. Według nich banderowcy tylko czekają, żeby zacząć znowu mordować Polaków, o czym świadczą liczne pomniki Bandery i Szuchewycza stawiane w ukraińskich miastach tylko po to, żeby obrażać Polaków i zapowiadać kolejne ludobójstwo. Nawet jeśli nas nie wymordują, to chcą przejąć kontrolę nad naszym krajem, co jest celem BANDERYZACJI Polski – no bo po co tylu Ukraińców miałoby przyjeżdżać do Polski? I wieszać te swoje niebiesko-żółte flagi, już nie mówiąc o tych czarno-czerwonych, na których polska krew itd.
BANDERYZM w ujęciu konfederatów jest tzw. chochołem (nie mylić z moskiewską obelgą pod adresem Ukraińca), czyli konstruktem, fikcyjnym pojęciem, który może funkcjonować niezależnie od rzeczywistości i który nie potrzebuje do swojego istnienia prawdziwych banderowców, ba, dałby radę i bez Ukraińców. Zaspokaja potrzebę posiadania wroga, na którego można wylewać swoją nienawiść do świata oraz hodować kompleks ofiary i manię wielkości. Jednocześnie chętnie dożywia się ukraińskim nacjonalizmem, co jest w dobie globalnego przepływu informacji tak łatwe jak nigdy nie było. Konfrontacja z ukraińskimi „banderowcami” wzmacnia polskich „antybanderowców”. Obie strony, świadome tego potencjału, regularnie urządzają prowokacje, by się rozkoszować oddźwiękiem u przeciwnika (przykład: happening Sławomira Mentzena pod pomnikiem Bandery we Lwowie i odpowiedź Wachtanga Kipianiego, że „możemy powtórzyć”, albo marsze z pochodniami na urodziny Bandery i histeryczna reakcja konfederackich mediów). Jednocześnie ukraińskie partie odwołujące się do autorytarnych i szowinistycznych aspektów spuścizny Bandery uzyskują w wyborach marginalne poparcie, bo społeczeństwo ukraińskie jest już teraz w zupełnie innym miejscu.
A u podstaw tych niezdrowych zjawisk tkwią mity o Banderze i każdy naród ma swój, którego broni jak niepodległości.
УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ
БАНДЕРІВЦІ, БАНДЕРИЗМ, БАНДЕРИЗАЦІЯ – ЧИ ІСНУЮТЬ ВОНИ НАСПРАВДІ?
У дописі від 22 січня 2026 року я пояснюю, як так вийшло, що ми маємо декілька версій Степана Бандери. Придивімося тепер до похідних понять.
БАНДЕРІВЦІ – як і саме прізвище Бандери, це слово має кілька значень, зумовлених історично та психологічно:
1. Український термін у першому, вузькому значенні з’явився в 1940 році, коли однодумці Степана Бандери спричинили в Організації українських націоналістів розкол на власне «бандерівців» та «мельниківців» (від Андрія Мельника, лідера другої фракції). Спочатку цей термін означав лише те, що й означав: членів політичної групи. Здається, що попервах він мав обмежене поширення серед українців. Згодом, не без впливу радянської пропаганди (див. нижче), це поняття почало поширюватися як позначення українців, які не симпатизували Радянському Союзу, особливо тих, що походили із західних областей країни, або просто патріотів, які розмовляли українською мовою. Значною мірою поширенням цього слова ми завдячуємо радянській пропаганді – за принципом: «якщо ви називаєте патріотів бандерівцями, то ми теж хочемо ними бути».
2. Радянська версія: у межах демонізації постаті Степана Бандери радянська пропаганда демонізувала також його прихильників, а навіть ширше. Противників радянської влади в Україні – незалежно від того, чи належали вони до ОУН-Б, – вона частенько таврувала означенням «бандерівці». Такий пропагандистський хід має в Росії давню традицію: починаючи з XVIII століття противників московської влади над Україною росіяни називали «мазепинцями» (від Івана Мазепи), а в міжвоєнний період – «петлюрівцями» (від Симона Петлюри). У XXI столітті цей термін переживає в Росії ренесанс: «бандерівці, які правлять у Києві, переслідували миролюбних російськомовних жителів Криму та Донбасу, змовилися із Заходом і змусили миролюбну Російську Федерацію вторгнутися в Україну».
3. Польська версія: цей термін – «бандерівці» – з’являється у спогадах поляків, які під час Другої світової війни постраждали від переслідувань з боку українців, причому мені не дуже зрозуміло, наскільки широко він використовувався в 1943-44 роках. Згодом словом «бандерівці» почали називати всіх українців, причетних до вбивств поляків. Безсумнівно, термін набув популярності завдяки антиукраїнській пропаганді, що передувала операції «Вісла» і супроводжувала її. З роками словосполучення «бандерівські банди» увійшло до ширшого вжитку; його поширювала та посилювала пропаганда ПНР, зокрема такі автори, як Ян Ґергард і Едвард Прус. У ті часи влада постійно нагадувала полякам, якими жахливими були що німці, що українці, а отже, тільки СРСР здатен поляків від них захистити.
Ідеологія, яку приписують бандерівцям, – це, звичайно, «БАНДЕРИЗМ», а її поширення чи втілення в життя – «БАНДЕРИЗАЦІЯ». Явища, описані цими словами, нібито мали б стосуватися України, але самі ці слова чи не найчастіше чути в Польщі. То що ж вони означають у сучасній польській мові? Подібно до того, як це було з прізвищем Бандери, похідні від цього прізвища поняття також розійшлися за значенням у Польщі та Україні. Для значної частини українців «бандерівець» – це борець за свободу, який воював проти Росії як загарбника; а для багатьох поляків, навіть через 80 років після війни, це слово асоціюється лише зі спраглим польської крові вбивцею, який колаборував із німецькими окупантами. При цьому поляки приписують бандерівцям і чужі гріхи, наприклад злочини, скоєні під час придушення Варшавського повстання 1944 року росіянами на службі у німців.
БАНДЕРИЗМ – це начебто ідеологія Бандери, бандерівців і «бандерівських банд», яку, хоч як це парадоксально, найпалкіше сповідують деякі польські націоналісти, найчастіше з кола партій, що мають у назві слово «конфедерація». На їхню думку, бандерівці тільки й чекають, щоб знову почати вбивати поляків, про що свідчать численні пам’ятники Бандері та Шухевичу, встановлені в українських містах тільки для того, щоб ображати поляків і анонсувати черговий геноцид. Навіть якщо вони нас і не вб’ють, то точно хочуть захопити контроль над нашою країною, що і є метою «бандеризації Польщі», – бо навіщо ж стільки українців приїжджає до Польщі? Ще й вивішують свої синьо-жовті прапори, не кажучи вже про червоно-чорні, на яких польська кров тощо.
Бандеризм у розумінні конфедератів є таким собі опудалом-пострахом, пропагандистським жупелом, тобто конструктом, фіктивним поняттям, яке може функціонувати незалежно від реальності і яке для свого існування не потребує справжніх бандерівців – ба навіть обійшлося б і без українців. Він задовольняє потребу у ворогові, на якого можна виливати свою ненависть до світу та плекати комплекс жертви і манію величі. Водночас цей пострах з готовністю підживлюється українським націоналізмом, що в епоху глобального обміну інформацією відбувається легко, як ніколи раніше. Конфронтація з українськими «бандерівцями» посилює польських «антибандерівців». Обидві сторони, усвідомлюючи цей потенціал, регулярно влаштовують провокації, щоб насолоджуватися відгуком з боку противника (приклад – перформанс Славоміра Менцена біля пам’ятника Бандері у Львові та відповідь Вахтанга Кіпіані – мовляв, «можемо повторити»; інший приклад – смолоскипна хода на день народження Бандери та істерична реакція «конфедератських» ЗМІ). Водночас українські партії, що апелюють до авторитарних і шовіністичних аспектів спадщини Бандери, здобувають на виборах лише незначну підтримку, оскільки українське суспільство вже перебуває ментально в зовсім іншому місці.
В основі ж усіх цих нездорових явищ лежать міфи про Бандеру, при цьому кожна нація має свій – і захищає його так само затято, як власну незалежність.
Ігор Гирич, Olena Radzivill, Lucyna Khvorost – дякую за консультацію тексту.