Постать Степана Бандери досі викликає бурхливі емоції не тільки в Україні, але й у Польщі та Росії. Однак, на мою думку, суперечки стосуються значною мірою не реального Бандери, а уявлень та міфів про нього. Спробую представити в дуже стислому та значно спрощеному вигляді суб’єктивний огляд фактів і міфів про Степана. З огляду на брак місця інші історичні теми означені лише побіжно. У тексті враховано деякі зауваження читачів польської версії.
ФАКТИ ПРО БАНДЕРУ
Степан Андрійович Бандера, син греко-католицького священника, народився (у 1909 р.) і виріс у населеній переважно українцями частині Галичини, між Львовом і Станіславом (нині Івано-Франківськом). Цей регіон увійшов до складу Польщі після її перемоги у війні із Західноукраїнською Народною Республікою в 1918–1919 рр., що було підтверджено миром, укладеним з Радянською Росією в Ризі у 1921 р. У міжвоєнній Польщі українців трактували як громадян другого сорту, і держава намагалася їх полонізувати. Бандера належав до середовища молодих українців, які вважали, що прагматична та компромісна політика старшого покоління щодо польської держави нічого не дає і що для відновлення незалежності потрібно вживати радикальних заходів. Під впливом ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова ці молоді люди взяли на озброєння популярну на той час у Європі ідеологію інтегрального націоналізму, яка ставила націю на перше місце і прагнула авторитарного правління.
У 1930-х роках Бандера став одним із головних лідерів Організації українських націоналістів (ОУН), яка прагнула визволення України шляхом збройної боротьби. Як відповідальний за організацію терористичних атак на представників влади, він двічі поставав перед польським судом і двічі отримував смертний вирок, який йому замінювали на довічне ув’язнення. Бандера використав ці судові процеси для просування своєї ідеї та себе як лідера, а після засудження здобув в очах українських патріотів статус мученика за національну справу. Слід зазначити, що більшість жертв терактів ОУН становили помірковані українці, які різними способами співпрацювали з польською владою, наприклад директор української гімназії Іван Бабій, а також польські посадовці, які сприяли українцям, як-от Тадеуш Голувко.
Під час німецько-радянського вторгнення до Польщі у вересні 1939 р. Бандера був звільнений з в’язниці і переїхав до Кракова. У 1940 р. внаслідок його дій відбувся розкол в ОУН – на так званих бандерівців (ОУН-Б) і мельниківців (ОУН-М, від прізвища Андрія Мельника, суперника Бандери). До речі, за цей вчинок він отримав черговий смертний вирок, цього разу від ОУН-М. У той час Бандера і його соратники (як, зрештою, і мельниківці) у справі відновлення української держави робили ставку на Німеччину як партнера, розраховуючи на її конфлікт із Радянським Союзом.
Фактично напад Німеччини на її колишнього союзника, СРСР, пробудив у багатьох українців надії на відновлення власної держави. Однак проголошення бандерівцями у Львові «Акта відновлення Української держави» не зустріло схвалення нацистської адміністрації, яка бачила Україну лише колонією Третього Рейху. Більшість виявлених на той час активістів ОУН-Б були заарештовані, а сам Бандера провів 1941–1944 рр. у концтаборі в Заксенгаузені. Хоча Бандера як людина-легенда опосередковано надихав український націоналістичний рух, а лояльні до нього підрозділи Української повстанської армії називали бандерівцями, проте немає доказів його безпосереднього впливу на тодішні події. Це стосується також етнічних чисток, розпочатих у 1943 р. й відомих в Україні як Волинська трагедія, а у Польщі – як Волинська різанина. Однак важко зняти з Бандери відповідальність за надання ОУН шовіністичного характеру та підготовку ґрунту для гідних осуду дій, що їх деякі його прихильники вчиняли від імені Степана Андрійовича.
Після війни Степан Бандера, перебуваючи в еміграції у Німеччині, продовжував незалежницьку діяльність, підтримуючи та надихаючи тривалий опір залишків УПА проти сил безпеки СРСР. У 1959 р. він був убитий радянським агентом, що закріпило та посилило його легенду.
МІФИ ПРО БАНДЕРУ
Вище я спробував умістити на одній сторінці історію життя Степана Бандери на тлі його доби – так, як я її розумію, і в значному спрощенні. Назвімо це Бандерою у версії 0 (нульовій) і перейдімо до наступних, міфологізованих варіантів цієї постаті.
1. Бандера західноукраїнський (з Галичини та Волині): національний герой, що уособлює наполегливу і мужню боротьбу партизанів УПА з радянськими силами безпеки під час Другої світової війни і після її закінчення. До того ж герой бездоганний, який загинув мученицькою смертю від рук кадебіста. Цьому Бандері ставлять пам’ятники, зокрема в західних областях України.
2. Бандера радянський: антигерой, уособлення фашизму, винуватець убивств євреїв, українців, які будували соціалізм, і солдатів радянських сил безпеки, зрадник і колабораціоніст із нацистською Німеччиною («наші йшли на Берлін, а бандерівці стріляли їм у спину»). Цей варіант був відроджений сучасною московською пропагандою для виправдання вторгнення в Україну. Радянський варіант Бандери свого часу був успішно впроваджений в Україні за Збручем, хоча нині, в умовах московської агресії, він поступається західноукраїнському.
3. Бандера польський – антигерой, винуватець убивств польського населення на Волині та у Східній Галичині, колабораціоніст із німецьким окупантом. Цей чорний міф сформувався під впливом повідомлень поляків, які постраждали від УПА, і був підсилений комуністично-радянською пропагандою. Нині він успішно експлуатується московською пропагандою в польському інформаційному просторі.
Ці три основні варіанти пам’яті про Бандеру формувалися у взаємодії між собою. Чим більше радянська пропаганда в Україні очорнювала Бандеру, тим більшою пошаною оточували його антирадянсько налаштовані українці. Культ був остаточно закріплений убивством Бандери.
НА МОЮ ДУМКУ
Незалежно від заслуг, які йому приписують у боротьбі за незалежність України, Бандера мав свої темні сторони. У міжвоєнний період він сповідував крайню ідеологію інтегрального націоналізму, яка надихалася нацизмом і фашизмом, і, як наслідок, здійснював терор проти поляків і українців. Пізніше він ініціював розкол в українському націоналістичному русі, і його прихильники жорстоко боролися з угрупованнями, незалежними від ОУН-Б, не зупиняючись перед тортурами та вбивствами. Бандера також несе моральну відповідальність за злочини проти євреїв, скоєні деякими його прихильники під час війни. Хоча Бандера підготував ґрунт для етнічних чисток проти поляків, але приписування йому відповідальності за це не відповідало б фактам: у 1941–1944 рр. він був ізольований у концентраційному таборі. І ще – я б не звинувачував його в самому факті співпраці з гітлерівською Німеччиною, бо на той час це був єдиний потенційний союзник незалежної України – принаймні такою Німеччина могла здаватися в певний момент. До того ж у 1943–1944 рр. підпорядковані ОУН-Б підрозділи УПА воювали також і з німцями. Від 1944 р. він почав відходити від тоталітарних ідеологій і сповідувати більш демократичні погляди.
Реальний Бандера, такий, яким я його бачу, є значно менш демонічним / божественним (непотрібне закреслити), ніж його міфологізовані іпостасі. Втім, сам він відносно мало чого досяг: половину життя провів у в’язницях або в еміграції, не створив оригінальної думки, а лише надихався досягненнями інших ідеологів (хоча в післявоєнний період був активним публіцистом). Він завдав шкоди незалежницькому руху через розкол, а на відновлення своєї держави українцям довелося чекати аж до розпаду СРСР.
Але «Бандера» гарно звучить і добре надається як для героїзації, так і для очорнення. Такі словосполучення, як «бандерівські банди», використовували і досі використовують вороги Бандери. Цієї прикмети не мають такі прізвища, як Шухевич-Чупринка, Лебедь, Стецько чи Клячківський, хоча їх носили люди, які мали більш реальний вплив на обговорювані події.
Культ Бандери ускладнює польсько-українські відносини: чимало поляків сприймають пам’ятники Бандері як вираз ворожості до себе з боку українців. Тим часом українці, які його шанують, пам’ятають його за заслуги в боротьбі з Радянським Союзом, як правило, не знаючи або заперечуючи темний бік очолюваного ним руху. Дійти згоди щодо реального, історичного образу Бандери було б відносно легко. Але там, де в гру вступають міфи, порозуміння неможливе без того, щоб піддати їх сумніву. Тим часом цими міфами майстерно грає російська пропаганда.
Степан Бандера є неоднозначним символом, і політики Польщі та України повинні враховувати це, діючи в інтересах своїх країн.
…………………….
Автор дякує Ігореві Гиричу та Олені Радзівілл за консультації, Люцині Хворост – за мовне редагування та окремі зауваги, однак повну та виключну відповідальність за зміст тексту бере на себе.